Настав час повернути Збройним силам функцію школи життя. Для чого армії капелани?

Опубликованно 07.04.2018 02:51

Історія душпастирської опіки у ВСУ почалася задовго до збройного конфлікту на сході України. На різних етапах розвитку українського війська по-різному формувався запит і в той же час з\'являлися різні бюрократичні перешкоди. Одним з таких перешкод, яким довгий час користувалися, була стаття Конституції, яка говорить про відокремлення церкви від держави. Слід зазначити, що така норма існує у всіх демократичних країнах, і це ніколи не заважало Сполученим Штатам Америки створити інститут капеланства з моменту створення самої держави (це, до речі, один з найстаріших інститутів військового капеланства – йому більше 200 років).

З приводу Збройних сил: з часів проголошення незалежності України на рівні військового командування видавалися нормативні акти, які могли б якось легалізувати працю священнослужителів якщо не на офіційному рівні, то хоча б на волонтерських засадах. Однією з перших системних спроб була діяльність капеланів у Львівському військовому інституті Сухопутних військ. Там вона почалася на початку 2000-х років і згодом набула системного характеру, почала роботу група молодих капеланів з отцем Степаном Сусом. Саме там в 2006 році своє капеланське служіння почав Андрій Зелінський, сьогодні штатний капелан 36-ї окремої бригади морської піхоти. Як змінилася потреба душпастирської опіки військовослужбовців за його 11 років військового капеланства, чому капелани в армії потрібні не тільки під час війни і в якому моральному стані українська армія зараз – про все це отець Андрій розповів в інтерв\'ю 112.ua.

***

Звичайно, особливу увагу до необхідності задоволення духовних потреб військовослужбовців з\'являється з початком російської збройної агресії. Тоді представники церков, точно так само, як представники громадянського суспільства, волонтери, намагалися якось долучитися до найважливішого елементу в обороні держави – до духу самого військового; всім хотілося бути максимально ефективними. Спочатку священнослужителі виїжджають на передову хаотично, без будь-яких регулювань. І постає питання: а як же легалізувати участь священнослужителя в житті військового колективу? У червні 2014-го і я вирушаю в зону бойових дій. Оскільки я тривалий час працював з Збройними силами, тому попросив, щоб мене відправили саме в Збройні сили і щоб це була передова. На той час бої йшли на околицях Слов\'янська, і мені довелося стати першим капеланом при штабі АТО (штаб АТО зараз звучить дуже гордо, а на той час це були війська, зосереджені під Слов\'янському), тому капеланське служіння носило характер виїздів на блокпости або вже безпосередньо діяльності у величезному таборі.

Можна говорити про певний зсув фокуса в психологічних потреб – до війни, перші роки війни і зараз, коли все більш-менш налагоджено і структуроване в армії?

Більшість з тих, хто ідентифікує себе як військові капелани, це люди, які увійшли в сферу військового душпастирства з початком війни. Від 14 грудня 2016 року видано наказ №685 міністра оборони, яким вводиться в дію Положення про службу військового духовенства, отже більшість священнослужителів познайомилося з військом уже в окопах і полях. Це зовсім інший фокус, оскільки мова йде про підтримку бойового духу, про захист людяності військовослужбовця тими інструментами, якими володіє священнослужитель (Слово Боже і святі таїнства сповіді або просто індивідуальні бесіди про цінності в умовах радикальної загрози).

З створенням бригади морської піхоти близько двох років тому я починаю свою подорож в "країну морпіхів" починаючи з Широкіно і згодом зосередив свою пастирську діяльність власне в підрозділах морської піхоти. Тому коли з\'явилася можливість організувати капеланське служіння на офіційному рівні, я став першим штатним священиком 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Капеланство в ЗСУ формувався поетапно. Різні періоди вимагали відповідних зусиль. Якщо ми говоримо про роки безпосередньо перед початком бойових дій в Україні, на жаль, офіційно і в Міністерстві оборони, і в Генштабі надавали явну перевагу одній конфесії (УПЦ Московського патріархату) і всіляко намагалися обмежити інші. Після Революції Гідності ситуація дещо змінюється і з\'являються більш широкі можливості і для інших конфесій.

Цю війну я поділяю на три етапи, які створювали свої вимоги і виклики. Перший етап – дуже хаотичний, час, коли важко контролювати. Особовий склад – мобілізовані і добровольці з високим рівнем мотивації. Але це час серйозних втрат. Другий етап – чергові хвилі мобілізації. Це, мабуть, найважчий з етапів: з\'являється величезна кількість соціальних питань, забезпечення, війна затягується і, відповідно, виникають питання мотивації. Це все впливає на духовний стан військовослужбовців – мобілізація демонструє якість українського суспільства.

Ну і третім етапом я вважаю, час, коли в зоні бойових дій залишаються тільки професійні військові контрактної служби. Однозначно, мова вже йде про людей, які зробили свідомий добровільний вибір, в більшості випадків це професіонали своєї справи. Отже говоримо про зовсім іншому рівні мотивації, психологічної стійкості. Тому на кожному з цих етапів для капелана свої виклики і завдання. У першому – це здійснення душпастирської опіки в умовах реальних бойових дій, дуже израненном тілі армії. Другий етап – це питання соціальної і мотиваційної захисту. І третій – це ціннісний етап, те, до чого покликана професійне капеланство. Адже мова йде не про формат кризового менеджменту (війна – давайте створимо капеланів), а про державному інституті, який існує не тільки під час війни.

Саме тому Головне управління морально-психологічного забезпечення ГШ ЗСУ, орган, безпосередньо відповідальний за реалізацію капеланського служіння в армії, пропонує програму підготовки штатних капеланів спільно з канадськими колегами. Це курси з декількох етапів. Перший етап відбувся в листопаді 2017 року на базі Національної академії Сухопутних військ у Львові, де мова йшла про ази військової культури – це лекції з основ військової зв\'язку, захисту від зброї масового ураження, основ військової психології, правовим основам військової служби тощо.

Поясніть, що таке "штатний капелан"? Він військовослужбовець або працівник ЗСУ?

Існує велика кількість моделей військового капеланства, дві основні – це капелан-військовослужбовець і капелан – цивільний працівник Збройних сил. Модель, яку використовує Україна, – це штатний цивільний працівник Збройних сил. Як на мене, це одна з найбільш ефективних моделей, враховуючи те, що ми живемо в пострадянському суспільстві і для армії присутність священика – це все ж новину, тому необхідно створити умови, які забезпечать ефективність служіння капелана. Вважаю, що статус військовослужбовця сьогодні все ще загрожує самому головному – самої місії військового капелана в армії, значно обмежує його діяльність і перетворює в заручника армійської бюрократії; робить його частиною системи суворої субординації, що позбавляє священика необхідного для його місії універсалізму: капелан – один для рядового і для генерала.

Положення про службу військового духовенства і наказ МОУ №685 – основні нормативні акти, але насправді цього мало, щоб передбачити всі питання, зокрема соціального захисту капеланів, які знаходяться в зоні бойових дій, і цілий ряд конкретних питань, які вимагають більшого, ніж просто становище. Зараз на розгляді парламенту лежить кілька законопроектів про військове капеланство.

Хто відповідає за забезпечення капелана одягом, літературою?

Капелана делегує церква, релігійна спільнота. До церкви – через посередництво МОУ та ГУ МПВ ГШ – звертається командування підрозділу з проханням надати їм представника їхньої конфесії для здійснення задоволення духовних потреб. Ми живемо в поліконфесійній державі, це представлено й у війську. Існує велика кількість людей різних віросповідань, є люди, які не відносять себе до жодної з них, але завдання капелана не зменшується, його завдання – це турбота про духовний стан військовослужбовців та членів їх сімей. Здійснювати богослужіння або таїнства я, як капелан, можу тільки в рамках своїх компетенцій, визначених церквою, яка мене делегує і несе за мене відповідальність перед ЗСУ, та діючих норм українського законодавства.

Службу військового капелана можна розділити на три групи функціональних обов\'язків. Це душпастирська опіка, яка передбачає богослужіння, молитви, святі таїнства. Це соціальне служіння, яке включає турботу соціального характеру, яка дозволяє подолати чи запобігти посттравматичний стресовий розлад, посприяти реабілітації військовослужбовців, подбати про членів їх сімей, про вдів, сиріт. Третє – це культурно-просвітницьке вимір. Це спілкування з військовим колективом на теми ціннісної, патріотичної формації. Строго заборонена будь-яка дискримінація або прозелітизм, тобто заманювання до власної конфесії. Капелан повинен бути в цьому випадку дуже нейтральним – він для всіх. Перед початком публічного спілкування з особовим складом я завжди наголошую, що якщо хтось потребує духовного супроводі і опіки від представників іншого віросповідання, мусульманина чи іудея, ви маєте право мені про це повідомити, і моє завдання – знайти для вас людини, який про це подбає належним чином.

Чи має право капелан застосовувати зброю, зокрема при загрозі власного життя?

В тому ж Положенні про службу військового духовенства дуже чітко прописано, що військовим капеланам забороняється використання зброї.

Які передбачені санкції, якщо його помітять зі зброєю?

Церква, яка його делегує, повинна відкликати у разі використання ним зброї. Священики у нас цивільні, навіть в зоні бойових дій, вони не мають права носити зброю, тому на передовій, коли цього вимагають обставини, вони повинні бути забезпечені збройним супроводом. Це, принаймні, передбачено в законопроектах про військове капеланство.

На різних етапах війни, очевидно, розуміння військовими своєї приналежності до армії, самоідентифікація відрізнялися. Як змінилося це усвідомлення на рівні "яка моя роль в армії, що я вирішую, в якій мірі я ефективний" і наскільки це важливо?

Коли ми говоримо про професійну армію, ми говоримо про більше ніж просто про виконання певних функціональних обов\'язків. Я часто диференціюю: військовослужбовець – особа, яка виконує умови контракту і вимоги закону, і воїн – це людська сутність, тип характеру, певна особиста філософія військовослужбовця. Перший дуже слабкий в умовах певної соціально-політичної турбулентності, другий – це людина цінностей, норм, традицій, які озброюють його внутрішньо, духовно, психологічно. Скажімо, коли військовослужбовець відправляється в зону бойових дій, там він переживає серйозний особистий ціннісний "бум", усвідомлює власну значимість, тому що виконує важливі завдання, жертвує найдорожчим. Коли ж згодом повертається в мирне повсякденність, він переживає кризу "втрати", один з факторів серйозного стресу, який в кінцевому підсумку може призвести до розвитку посттравматичного стресового розладу. Тут він усього лише один з сорока мільйонів громадян. Він відчуває внутрішню особистісну девальвацію, знецінення, тому що там він був дуже важливий, а тут все як-то зникає. Ця порожнеча болить і вимагає компенсацій. Військовослужбовець, який їде з вже сформованою ціннісною складовою, з власної військової ідентичністю – коли він знає, що він воїн, що його завдання-жити заради перемоги, що його мета постійно перемагати себе, життєві обставини і ворога, – після повернення з зони бойових дій продовжує важливу для нього боротьбу за себе і свою країну у власному бізнесі, освіті, особистому житті; життя триває.

Мова йде про певної ціннісної філософії. Військовий капелан в цьому плані може допомогти людині у військовому мундирі побачити більш глибокий сенс у тому, що відбувається. Настав час повернути Збройним силам функцію школи життя, адже армії властиво виховувати людину, загартовувати волю, характер для того, щоб він міг виконувати завдання не тільки на лінії зіткнення, а й для того, щоб він залишався людиною, добрим громадянином. Національно-патріотичне виховання – це дуже важлива складова цього процесу, але його мало, спочатку має бути чітко сформований характер, особистість. А про це "особистісному" вимірі військовослужбовця протягом незалежності думали недостатньо. Правда, навіть в радянські часи цьому приділялася значна увага, армія була одним з інститутів інтеграції в більш широке суспільство. Люди, які приїжджали з віддалених регіонів країни, саме через армію потрапляли в соціум, ставали гідними громадянами. Це те, про що ми повинні говорити сьогодні, коли стала очевидна потреба в людях, здатних брати на себе відповідальність за своє життя і за життя своєї країни. І армія – один з інститутів, який може повернути нам цих відповідальних громадян.

Нещодавно Матіос шокував кількістю небойових втрат за час АТО – 10 тис. Правда це чи ні, не вдалося з\'ясувати, оскільки ця інформація службова, як повідомили в Генштабі. Але небойові втрати є і зараз. Про що це свідчить?

Це нам багато чого говорить про якість сучасного українського суспільства. Це не питання до армії, а питання до українського суспільства. Через хвилі мобілізації багато хто з наших суспільних недуг вразили організм війська, його тіло і душу. Отже, питання ширше – що робити з суспільством? І повертаємося до попереднього питання – знову ж ціннісне формування особистості. Ми живемо в епоху пострадянського суспільства, для якого характерний дуже слабка людина, яка не звикла брати відповідальність за власне життя, щось створювати, людина, яка чекає, поки за нього хтось щось зробить, і всі свої слабкості і дефіцити він екстраполює на інститут держави, саме держава має про кого подбати. Зокрема це характерно і для військової середовища, і тому тут всі чекають, що якась держава повинна дати якийсь сигнал до дії. Проте країна – це ми, Збройні сили України – це ми. І людей з такою свідомістю нам дуже і дуже не вистачає, зокрема в офіцерському корпусі. Молоде покоління приходить, але я ще раз повторюю: ціннісне формування особистості – це не тільки національно-патріотичне виховання, необхідні механізми, які дозволять сформувати стійку особистість, яка здатна брати відповідальність за своє життя, і за державу.

Постійний фізичний, емоційний та інтелектуальний розвиток на основі цінностей – необхідна складова системи виховання в ЗСУ. Це те, що допоможе запобігти і вирішити вже існуючі конфлікти.

Між рядовим, сержантско-старшинським і офіцерським корпусом лежить прірва або принаймні є напруженість у відносинах: рядовий склад впевнений, що всю роботу він виконує, а офіцери тільки зірочки отримують. Природний це процес або таке відчуття переваги дісталося від радянського минулого? Мотивує це сержанта стати офіцером або навпаки збільшує між ними прірву?

Мені здається, що в сучасній українській військовій культурі звання – це ознака швидше статусу, ніж компетентності і заслуг. Саме тому досить часто у свідомості військовослужбовців воно не пов\'язано з поняттям відповідальності. А це – найглибша етичний вимір військового звання. Відповідальність за ввірених підлеглих, за ефективне виконання визначених завдань, за свій борг, за власну гідність і військову честь, за свою совість – ось що повинно лежати в основі чергового військового звання. Не кажучи вже про питання професійної компетентності, набутої з роками служби. Думаю, що коли в нашому розумінні військового звання акцент зміститься в напрямку заслуги і відповідальності, а не винагороди або статусу, то між військовослужбовцями різних рівнів зникнуть пов\'язані з цим непорозуміння. А ще – питання ідентичності. Про це ми теж якось не багато говоримо. Якщо для кого-то "бути воїном" – життєве покликання, суть його особистості, то він з гідністю виконує свій борг і на рівні рядового і сміливо може цим пишатися.

Жінка в армії. Якою ви бачите роботу в становленні жінки-воїна, і паралельно з соціальною дискримінацією (заборонені посади, професії і так далі) які ви бачите до цього моральні перепони?

Радикально нові виклики вимагають від нас радикально нового війська, а суспільство за таким темпом трансформацій не встигає. Це природно. Звідси і різниця в значеннях і відносинах до ролі жінки в армії. Нам слід підготувати більш широкий круг українського суспільства до образу жінки-воїна, для того щоб успішно здійснити інституціональну інтеграцію жінок у Збройні сили. На це піде час. Наша культура вимагає сьогодні більшої кількості якісних прикладів жінок-воїнів і більш широкого до них уваги. Інакше ризикуємо залишитися з однією з двох крайнощів: або з жінкою, в якої залишився лише воїн, або ж – тільки жінка.

Як ви вважаєте, що ніколи не можна говорити військовослужбовцю?

Абсолютно не сприймаю притаманне нашому суспільству ставлення до військових як до "нашим хлопчикам". Доводилося бути свідком, коли волонтери (глибоко переконаний, що з самих благих намірів) зверталися до військовослужбовців, розташованих в пункті постійної дислокації, не в зоні бойових дій, словами типу "бажаємо вам, щоб все швидше закінчилося і ви швидше повернулися додому". Що повинно закінчитися? Куди повертатися? Мова йде про професійних військових! Не можна на людей жаліти за те, що вони проживають життя таким чином, який найбільш відповідає їх внутрішньому стану, особистих переконань, покликанням. Воїна взагалі не можна шкодувати, в нього треба вірити! Його необхідно поважати і їм слід пишатися так, щоб він це відчував. Жаль його знищить, зруйнує в ньому впевненість у собі, понівечить його ідентичність, яка захищає його духовне та психічне благополуччя.

Бесіду вела Ірина Сампан

Категория: Новости